Війна не відпускає повністю тих, хто пропустив її через себе. І навіть якщо навколо не рвуться снаряди, та не свистять кулі і не гинуть бойові побратими — час від часу вона нагадує про себе снами, підірваним здоров’ям або труднощами в спілкуванні з друзями і сім’єю …
Після повернення з війни Олександр Польянов з Обухівщини досі воює уві сні. Він розлучився з дружиною, не може спілкуватися з дітьми і живе в орендованому гаражі. Паралельно борючись за порятунок обморожених на Донбасі ніг.
«Обозреватель» дізнався, як живеться учаснику боїв за «Зеніт» під Донецьком на мирній території, де він до цих пір не може знайти собі місця.
Я боюся залишатися один … Не можу спати. А якщо вдається хоч на годину подрімати — починає снитися війна …
Зустріч «Обозревателю» Олександр Польянов призначив в одному з відділень Обухівської районної лікарні (Київська область). Тут він постійний пацієнт. Після того, як в минулому році у нього відмовили обморожені ще на війні ноги і лікарям дивом вдалося зупинити відмирання тканин і запобігти ампутацію, Олександр повинен жити на медпрепаратах.
З війни він привіз справжній «букет» різних недуг: від проблем з серцем і спиною — до безсоння, наслідків тяжкої контузії і поганого кровообігу в обморожених ногах. Зараз Польянов проходить процедуру отримання групи по інвалідності.
Втім, на питання, чи не шкодує про те, що колись вирушив на фронт, Олександр здивовано піднімає брови:
— Ні про що не шкодую. Якби запропонували пройти все це знову — я б погодився. А як інакше? Я присягу давав …
Про те, що піде воювати, Олександр Польянов знав ще в березні 2014-го. Правда, реалізувати задум він зміг тільки через кілька місяців — коли нарешті знявся з військового обліку в рідному Херсоні і звернувся до військкомату на Обухівщині, де проживав останні 15 років.
Нести службу Польянова відправили в одну з військових частин у Василькові, Київської області, де в свій час він відслужив. Звідти, хоч і не відразу, Олександр і відправився на схід — коли в частині оголосили набір добровольців для захисту території колишнього зенітно-ракетного дивізіону. Позиція сил АТО «Зеніт» згодом стане однією з найгарячіших точок на Донбасі.
— Нас вишикували і кажуть: потрібні добровольці, щоб захищати нашу військову частину біля донецького аеропорту. Попередили: там йде війна, там стріляють. Це не жарти. Ми з товаришами переглянулися і зробили по два кроки вперед. Всього тоді погодилися їхати чоловік 15. А поїхало 6.
Два тижні нас готував інструктор з СБУ. Показав нам, як правильно йти по дорозі, як правильно пересуватися по «зеленці», як будівлі зачищати. От і все.
Всього тоді в різних частинах зібрали людей 120, половину відсіяли, в основному, «аватарів» або випадкових людей. Залишилися переважно офіцери. Люди, які реально хотіли їхати і захищати. Так був сформований підрозділ особливого призначення «Діка качка».
Вже на під’їзді до точки призначення розвідка повідомила: неподалік від «Зеніту» на новоприбувших влаштували засідку. Тому надійшла команда перечекати.
— Ми провели кілька днів у селі Тоненьке. Слухали, як кілометрів за десять від нас бахкає: наші хлопці тримають бій. І думали: вони там воюють — так якого ж біса ми тут сидимо? ..
Досиділись до того, що 29 вересня о 4.20 ранку сепар прицільно вшкварив «Градом» і спалили нашу колону. З 9 машин залишилося всього 4. На щастя, тоді ніхто не загинув.
Я незадовго до початку обстрілу змінився з поста і ліг спати. Прокинувся від глухих ударів — як величезним молотком хто забиває в землю гігантські цвяхи. Хлопці, які спали в тій же кімнаті, теж прокинулися.
Пам’ятаю, «Сом» (боєць зведеного загону Олексій Бережко, нині — керівник аеророзвідка Фонду «Сестри Перемоги». — Ред.) — підскочив: «Що це таке?!». І тільки коли з вікон початок вилітати скло, ми зрозуміли — «Град». І кинулися ховатися.
Я під ліжко закотився, коли воно підскочило під час чергового прильоту — інакше під нього залізти було нереально. І вже там подумав: а чим це мені допоможе? Виліз. І ми кинулися в підвал.
Вже потім один з наших водіїв, Вадик, розповідав: початок обстрілу його застало, коли він з туалету повертався. Так він бігав навколо будинку і з переляку не міг знайти двері.
Вважаю, йому пощастило, тому що один зі снарядів влучив прямо в той туалет. Зніс його. А ще одна «Градина» залетіла на той пост, звідки я за якісь 20 хвилин до початку обстрілу пішов … Ось тоді ми зрозуміли, що приїхали на війну.
А командир прийняв рішення: будемо прориватися з боєм. Бо в той момент висота була в повному оточенні.
Зібравши всю техніку, яка після обстрілу ще була на ходу, бійці почали збиратися на прорив.
Для зміцнення використовували все, що змогли дістати: шматки металу, мішки з землею, навіть вцілілі після пожежі сумки з речами. Олександру, як кулеметнику, випало їхати в КрАЗі, на підніжці між кабіною і кузовом.
«Привіт» від противника українським бійцям прилетів, як тільки колона вибралася на дорогу на Опитне. Спочатку били «Градом». Потім — з РПГ.
— Я намагаюся виглянути — і нічого не бачу. Почав тоді зачищати «зеленку». За десять хвилин, що ми їхали, випустив 500 патронів. Потім побачив в низині на дереві свого першого сепара. Він, стоячи на гілці, валив в нашу сторону з РПГ.
Пам’ятаю, ось він вистрілив — а вже в наступну мить його прошила моя кулеметна черга. Він ще зістрибував рівно, а приземлився вже лежа. На той момент у хлопців вже або зовсім патрони закінчилися, або кулемети позаклінювало.
Коли ми приїхали на позицію — вони нас і там «вітали». Довго міни кидали … Я після того тиждень не міг їсти. Взагалі. А далі звик. Війна — вона швидко вчить однієї простої речі: або ти, або — тебе.
Олександр розповідає: за весь час, який провів на «Зеніті», не пам’ятає днів, коли було б абсолютно тихо. Зазвичай за добу фіксувалося 300-400 прильотів. В особливо гарячі дні кількість обстрілів досягала 1200.
І в перші три ротації, до появи спеціальних електронних фіксуючих пристроїв, українським воїнам доводилося покладатися виключно на свій слух і на практиці відточені навички по звуку розрізняти, що саме летить, куди і скільки секунд залишається на те, щоб дістатися до укриття.
— З тих пір я можу зреагувати на найменший рух пташки в 100 метрах від мене. Після контузії змушений включати телевізор на повну гучність, але розмови людей в коридорі лікарні або те, про що, перемовляються лікарі десь в далекому кабінеті, чую дуже добре. Ось таким ось дивним чином організм перебудувався.
Перші три ротації на «Зеніті» Олександр був очима і вухами підрозділу на одному з постів. Разом з «Сомом» вони проводили по 12 годин на день в компанії ДШК і бінокля.
Про боях за «Зеніт» Олександр розповідає неохоче. Каже: за голови багатьох бійців «дикої качки» сепари навіть нагороди призначали. Тому він не вважає за можливе наражати на небезпеку ні побратимів, ні їхні сім’ї. «Ідіотів всюди чимало», — каже Польянов.
Натомість екс-боєць охоче пояснює, чому захисники ДАПа і позицій навколо аеродрому так часто ризикували життям, щоб підняти державний прапор.
Це не кураж. Не спроба подражнити сепарів. Поставити бойовий прапор — це гордість.
Скільки разів було, що нам хлопці з ДАПа дзвонили, кричали в трубку: «Побачили в бінокль ваш прапор — аж мурашки по шкірі побігли. Пацани, благодарочка, що ви поруч!»
Ми постійно намагалися допомогти хлопцям в донецькому аеропорту. Брали вогонь на себе. Давали сепарам прикурити. Вони у нас по «Спартаку» просто так не ходили — бігали!
Чи відчував я до них ненависть? Коли ти бачиш, як вони з танка по аеропорту б’ють — зможеш хіба їх любити? Вони по тій вишці лупили ой як! .. Кожен божий день. Це ж все на наших очах відбувалося …
Дивом розминутися зі смертю Олександра вдавалося не раз. Наприклад, тоді, коли на пост, де він ніс чергування, влетів ПТУР. У це складно повірити, але в той раз бійці відбулися незначними пораненнями.
— З нами тоді чеченець був. Коли ми тільки виїжджали в АТО і батюшка нас благословив, він в сторону відійшов — тому що мусульманин. А після цього ПТУР підійшов до мене і каже: «Херсон», навчи мене молитися …
Виснажливе 12-годинне стояння на посту вилилося для Олександра в його нинішні проблеми зі здоров’ям. Коли взимку 2015 року на Донеччині вдарили 25-градусні морози, він обморозив собі ноги.
Правда, спочатку його турбувало тільки те, що кінцівки постійно були холодними — незважаючи на те, що Олександр носив по кілька пар вовняних шкарпеток і теплі валянки.
Потім у Олександра почалися проблеми з серцем і зі сном.
— Ще під час служби я перестав спати, коли приїжджав додому між ротаціями. Серце весь час калатало, як погане … Випивав купу снодійного, але воно не допомагало. Закривши очі — і наче ти знову воюєш … Таке враження, що ти вік не заплющував.
На годину-дві заснути вдавалося тільки вдень. Та й то — коли вип’єш. Тоді дружина почала мене боятися. Казала: ти встаєш, ходиш, дивишся на мене, а в очах — порожнеча.
І мені постійно снився один і той же сон: Тоненьке і танк, який їде прямо на нас. Я бачив, як з танків обстрілювали ДАП. І для мене немає нічого страшнішого. Я навіть в АТО постійно у себе РПГ тримав — спеціально на випадок зустрічі з танком. І в цьому сні я його нарешті використовую …
Спати нормально не можу до сих пір. Заспокійливе, снодійне в кращому випадку дають можливість заснути години в 2 ночі, а в 4 — очі відкриваються і все, сну більше немає. Тому у мене телевізор не вимикається. Мені спокійніше, коли чую хоч якісь голоси. Інакше починається щось типу істерики.
Ще перебуваючи в АТО, Олександр довідався по телефону від дружини, що вона подала на розлучення. «Чи не витримала. Зараз у неї вже нова сім’я», — говорить чоловік.
— З колишньою дружиною зараз не спілкуюся. Але найбільше боляче від того, що і зі своїми дітьми я спілкуватися не можу. Старший — йому ледь за 20 — зіткнувшись зі мною на вулиці, навіть не привітався.
Але я все одно їх дуже люблю. І дуже пишаюся ними. Сподіваюся, колись вони все зрозуміють. І пробачать мене, якщо я в чомусь перед ними завинив.
Після розлучення і демобілізації Олександр намагався якось влаштувати своє життя. І на запрошення бойового побратима поїхав до рідного Херсона — там на одному з підприємств набирали на роботу АТОшників.
Відпрацювати Олександр встиг рівно один день. На наступний ранок у нього віднялися обморожені ноги.
— Того ранку я тільки прокинувся, коли обидві ноги звело страшної судомою. Сподівався, що відпустить. Навіть дошкандибав до зупинки. А там впав. Назад до будинку повз вже на колінах.
Коли потрапив до лікарні — почув страшний вердикт лікарів: через обмороження в обох кінцівках порушена циркуляція крові. Плоть відмирає. Єдиний вихід — ампутація.
— Вони так страшно боліли, що я був готовий на все. В тому числі, на ампутацію. Єдине — попросив медсестрички, щоб сфотографувала мене ще з ногами. На пам’ять…
Незадовго до операції мені зателефонувала мама Героя Небесної Сотні Антоніна Чаплинська з Обухова. Дізналася про те, що зі мною сталося. Повідомила про це нашого спільного знайомого, теж учасника АТО Ігоря Оваденко — і вони разом підняли шум, домоглися, щоб мене перевели в іншу лікарню.
Там мені сказали: є невеликий шанс, що ноги вдасться врятувати. Прооперували праву ногу, почистили судини, дістали звідти тромби — і таки створили диво: я до сих пір з двома ногами.
Правда, зараз повинен брати купу дорогих ліків, щоб не допустити згущення крові і виникнення тромбів. Попереду — можлива операція на другій нозі. Мені трохи важко ходити. Але я ходжу. На своїх ногах!
Зараз майже весь час Олександр проводить в лікарні. Матері загиблих на війні бійців з Обухівщини і ветерани АТО збирають гроші на медпрепарати, без яких Польянов зараз обійтись не може. І які він би не зміг зараз купити собі сам — через проблеми зі здоров’ям про те, щоб влаштуватися хоча б на якусь роботу мова поки не йде.
Коли ж чоловік виходить з лікарні — він повертається в орендований гараж, який став його будинком після розлучення. «Коли знайомі приходять до мене вперше, реакція завжди одна — шок. А я вже звик так жити. Мені навіть подобається. Який не який, а будинок», — посміхається Олександр.
Зараз побратими взялися допомогти Польянову отримати другу групу інвалідності. Коли це вдасться зробити, Олександр зможе розраховувати на матеріальну допомогу від держави — і можливість придбати хоч якесь житло.
Поки ж матері загиблих в АТО обуховців звернулися до Обухівської РДА з проханням виділити Польянову тимчасове житло, хоча б невелику кімнатку в гуртожитку в Обухові — щоб він міг продовжувати лікування і займатися оформленням групи.
Однак поки районна влада пропонує чоловікові тільки куточок в гуртожитку в одному з сіл Обухівського району. Та ще й навпіл з незнайомою людиною. Варіант для людини з такими проблемами як у Польянова — неприйнятний.
— Там дуже погане транспортне сполучення. І хто до мене аж туди приїде? Так я там просто збожеволію! Я найбільше в житті боюся залишитися один. Навіть смерті не боюсь. Бо хто вже вмирав — того вона вже не лякає. А ось самотність мене лякає до нестями, — зізнається Польянов.
Тому якщо керівники Обухівського району не знайдуть іншого варіанту — людині, яка втратила здоров’я на війні, доведеться знову повертатися в гараж. У свій єдиний будинок.
Джерело: Обозреватель
